Fieldset
Ruslan

Натисніть тут, щоб прочитати цей блогукраїнською

Я заболел  туберкулезом давно. В конце 13го года. Стал задумываться, что это со мной происходит, когда стал замечать, что я худею и резко теряю вес. Когда я получил повестку в АТО (АТО – аббревиатура , которая расшифровывается как антитеррористическая операция. Термин «АТО» использует украинское правительство для описания комплекса специальных военных мероприятий на востоке Украины) пошел на медосмотр, а там мне и сказали – «у тебя туберкулез».
 
А так, я и не думал до этого, что это туберкулез. Думал, ну кашель появился, ну и что. Попью горячий чай и все пройдет. Мама и бабушка меня просили пойти провериться, но я не пошел. 
 
А когда узнал о диагнозе, то испытал только разочарование. Шока не было. Я знал, что туберкулез излечим.
 
Ruslan enjoys spending time in nature
 
Других симпомов у меня сильных не было. Ну вот только, что я потел по ночам. Бывает, просыпаешься, а пододеяльник – мокрый, сам – весь мокрый, как будто, ведро воды вылили на кровать.
 
Я не испугался, когда узнал о диагнозе. Мне было просто неприятно. Когда мне сказали, что у меня туберкулез – то я сказал, хорошо, давайте направление в тубдиспансер, я не могу ходить и заражать людей.
 
Потом я был какое-то время в государственном тубдиспансере. Это заведение – «мини-тюрьма». Потому что все время нужно быть в палате. Только изредка во дворик разрешали выходить на прогулку, а потом – снова в палату. Очень тяжело. Я был 4 месяца в тубдиспансере.
 
В тубдиспансере люди разные, контингент такой, ну, я не знаю как это описать, но я чувствовал себя некомфортно. Очень много бывших заключенных, очень много наркозависимых...много разных людей. У меня тогда была первая фаза. 
 
Меня предупреждали, что там так, в тубдиспансере, о специфических условиях. Но что делать, что мне оставалось, нельзя же ходить с открытой формой туберкулеза и заражать всех.
 
Потом, когда я вышел на амбулаторное лечение, то я стал пропускать прием таблеток – они мне уже порядком надоели. Я неделю – принимал препараты, неделю – нет. Ну я и думал, что все уже, осталось немного, чтобы долечиться, ничего уже не произойдет. 
 
Думал, у меня все пройдет. 
 
А потом – я сдал анализы, через 3 месяца, и мне сказали, что у меня туберкулез стал устойчивым. И тогда я понял, что это не баловство.
 
Потом, уже в центре для предварительного заключения, я встретил «Врачей без границ» и они протянули мне руку помощи. 
 
Когда я еще получил первый раз диагноз – чувствительный туберкулез – и люди узнали об этом, то их отношение ко мне резко изменилось. Начали сторониться. Говорить, что-то такое, например «Пусть во двор не ходит к нам». Есть единицы, который отнеслись нормально, нормально восприняли. Остальные – большинство – обходили стороной как прокаженного. 
 
Ну и сейчас, кто поддерживал – тот поддерживает, есть круг друзей, остальные – так с опаской и относятся до сих пор. 
 
О туберкулезе люди в Украине знают недостаточно. Знают, что это смертельная болезнь. Ну и все. А так, симпотомы, лечение – нет, плохо понимают. Мне кажется, что большинство и не хочет знать – просто они закрываются от информации. Думают, что с ними это не случится.
 
Но все равно, дома лечиться намного лучше. Спокойно, лекарства принял и гуляешь на природе. Нравиться мне очень природа, и быть на природе. Рыбалка нравится. 
 
«Врачи без границ» мне очень сильно помогли. Все-таки большая разница как они лечат. Главная разница – в отношении. Они с уважением и заботой относятся. Вот, в деревню приезжают, всегда интересуются как дела, как лечение. 
 
Я понимаю теперь, что я сделал ошибку, когда в первый раз, когда у меня был чувствительный туберкулез, и я принимал препараты не все время. Теперь я уже понимаю, что нужно регулярно принимать все таблетки, которые назначили. Все 11 таблеток в день. 
 
Моя главная цель в лечении была – сделать так, чтобы другим не вредить,  не заражать других людей. Ну, вот, чтобы просто выйти в кафе посидеть. А так – с активной формой туберкулеза –  не выйдешь. Сейчас у меня уже закрытая форма. И я хочу полностью вылечиться. 
 
Хочу убить эту туберкулезную «палочку». Это самое важное сейчас для меня. А там, дальше видно будет. 
 
Хочу продолжать жить, устроиться на работу, может потом завести семью, чтоб все было, что человеку для счастья нужно.
 

Ukranian

« я зрозумів, що це - не іграшки»

Я захворів туберкульозом давно. В кінці 13-го року. Я почав замислюватися, що це зі мною відбувається, коли зрозумів, що худну і різко втрачаю вагу. Коли я отримав повістку в АТО (АТО - абревіатура розшифровується, як антитерористична операція. Термін АТО використовується українським урядом для опису комплексу спеціальних військових заходів на сході України), пішов на медогляд, от там мені і сказали: «у тебе – туберкульоз».
 
А так, я і не думав до цього, що це може бути туберкульоз. Гадав, ну, кашель з'явився. Ну й що? Поп'ю гарячий чай і все пройде. Мама і бабуся просили мене піти перевіритися, але я не пішов.
 
А коли дізнався про діагноз, то відчув тільки розчарування. Шоку не було. Я знав, що туберкульоз можна вилікувати.
 
Інших сильних і відчутних симпомів у мене не було. Ну, лише, я пітнів ночами. Буває, прокидаєшся, а підодіяльник - мокрий, сам - весь мокрий, неначе, відро води вилили на ліжко.
 
Я не злякався, коли дізнався про діагноз. Мені було просто неприємно. Коли мені сказали, що у мене туберкульоз, то я відповів: «добре, давайте направлення у тубдиспансер, я не можу ходити і заражати людей».
 
Потім я якийсь час перебував у державному тубдиспансері. Цей заклад - «міні-в'язниця» тому, що постійно потрібно бути в палаті. Тільки зрідка дозволяли виходити на прогулянку у дворик, а потім - знову в палату. Дуже важко. Я провів 4 місяці в тубдиспансері. А в тубдиспансері люди - різні, контингент такий, ну, я не знаю, як це описати, але я відчував себе некомфортно. Дуже багато колишніх ув'язнених, дуже багато наркозалежних ... багато різних людей. У мене тоді була перша фаза.
 
Мене попереджали, що в тубдиспансері - от-так, що там специфічні умови. Проте, що мені було робити? Що мені залишалося? Не можна ж ходити з відкритою формою туберкульозу і всіх заражати.
 
Потім, коли я перейшов на амбулаторне лікування, я почав пропускати прийоми пігулок, вони мені вже, досить-таки, набридли. Я тиждень приймав препарати, тиждень – не приймав. Ну, я і думав, що вже все, залишилося небагато, щоб долікуватися, нічого вже не трапиться. Гадав, що у мене все пройде.
 
А потім через 3 місяці я здав аналізи і мені сказали, що туберкульоз у мене перейшов у лікарсько-стійку форму. І тоді я зрозумів, що це - не іграшки.
 
Потім, вже в центрі попереднього ув'язнення, я зустрів «Лікарів без кордонів» і вони простягнули мені руку допомоги. Коли мені поставили діагноз ще першого разу – чутливий туберкульоз, і люди дізналися про це, то їхнє ставлення до мене різко змінилося. Вони почали цуратися, говорити щось на кшталт: «Нехай не ходить до нас у двір». Одиниці поставились до цього нормально, сприйняли адекватно. Решта, тобто більшість, обходили стороною, як прокаженого. Ну, і зараз, хто підтримував, той підтримує. У мене є коло друзів, інші - так і досі ставляться із побоюванням.
 
Про туберкульоз люди в Україні знають недостатньо. Їм відомо, що це смертельна хвороба. Ось і все. А так, про симпотоми, лікування – не знають, погано розуміють. Мені здається, що більшість і не хоче знати. Вони, просто,закриваються від інформації, думають, що з ними це не трапитися.
 
Але все одно, вдома лікуватися набагато краще. Спокійно, ліки прийняв, і гуляєш на природі. Природа і перебування на природі мені дуже подобається. Риболовлю я, також, люблю.
 
«Лікарі без кордонів» мені дуже допомогли. Все-таки, відчутна велика різниця у тому, як вони лікують. Головна різниця - у ставленні. Вони ставляться з повагою і турботою. Ось, в село приїжджають, завжди цікавляться як справи, як лікування.
 
Зараз я розумію, що зробив помилку – я не приймав припарати постійно першого разу, коли у мене був ще чутливий туберкульоз. Тепер я вже розумію, що потрібно регулярно вживати всі таблетки, які
 
призначили, тобто всі 11 таблеток в день. Моя головна мета в лікуванні була - зробити так, щоб не шкодити іншим, не заражати інших людей. Ну, от просто, вийти в кафе посидіти з активною формою туберкульозу - не можна. Зараз у мене вже закрита форма, і я хочу вилікуватися цілком, хочу вбити цю туберкульозну «паличку».
 
Це є найважливішим зараз для мене. А далі побачимо. Я хочу продовжувати жити, влаштуватися на роботу, можливо, потім завести сім'ю, мати все, що людині потрібно для щастя.